У мене погана новина для тривожних особистостей (до цієї групи я включаю і себе, так). Світу таки кінець. Ми усі мали рацію, і наші побоювання підтверджуються.

Ні, не в тому сенсі, що через дві години одночасно на усіх континентах вибухнуть ядерні бомби нового покоління або настане глобальна фінансова криза. Хоча, звичайно, і такий варіант розвитку подій не варто виключати, але я зараз не про це. А про те, що старого і місцями стабільного світу більше немає.

Звичайно, стовідсоткової стабільності ніколи і не було, але все ж були присутні якісь орієнтири начебто сімейних цінностей, релігії і певних правил поведінки. Зараз це все йде в минуле. Світ змінюється дуже швидко і багатовекторно, причому настільки, що «підстелити соломку» всюди вже не представляється можливим. Мені здається, ми входимо в нову еру і вчимося жити у ситуації перманентної невизначеності.

І, як не парадоксально, це скоріше позитивні зміни.

По-перше, контролювати усе вже неможливо. Є альтернативи – піти у психосоматику або у безумство. А можна спробувати віддатися і довіритися потоку життя і звучати із цим дивовижним світом в унісон.

По-друге, багатовекторні зміни відкривають усе більше векторів для розвитку, потрібно тільки дивитися по сторонах.

І, по-третє, з’являється більше свободи самовираження для особистості. Оскільки стереотипи на кшталт «правильні жінки повинні ходити у сукні та носити підбори» і «гуманітарії у прольоті, технарі рулять», ну і багато інших, поступово відходять у минуле, ми можемо бути різними і змінюватися. І це нормально.

Звичайно, зміни – це страшно. Перманентні зміни – ще страшніше. Від думки про те, що стабільність стає ілюзією, у мене особисто підкошуються коліна і зашкалює рівень тривоги. І це теж нормально, адже психіка у принципі прагне до стабільності, а зараз перехідний період.

На щастя, у нас є фізичне тіло (в першу чергу) і наша особистість у якості опори. На перший час. А там подивимося. На те вона і перманентна тепер, невизначеність.